Василь ШКЛЯР “РЕПЕТИЦІЯ САТАНИ”. Прозова версія комедії Миколи Гоголя „Ревізор”

Василь ШКЛЯР

РЕПЕТИЦІЯ САТАНИ

Прозова версія комедії Миколи Гоголя  „Ревізор”

ФРАГМЕНТ

 

 Не кивай на дзеркало,

якщо пика крива.

  Російська народна приказка

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 1

– Я запросив вас, панове, для того, щоб повідомити вкрай неприємну звістку…

Міський голова Антон Антонович Дмухановський зробив невеличку паузу, щоб сапнути повітря, і ще раз обвів усіх присутніх очима. Власне „обвів” – не те слово, бо його очі завжди бігали збоку-вбік, як у того кота, що глипає на циферблаті настінного годинника разом із коливанням маятника. Треба сказати, що цей метушливий погляд якось і не пасував такому статечному, вже сивому і по-своєму навіть недурному чоловікові, яким був міський голова Дмухановський. Адже складалося враження, що він постійно пантрує серед своїх підлеглих злодія і ось-ось закричить: „Лови його! Лови!” Втім, зараз його неспокійні очі й самі нагадували двох переляканих звірят, які не знаходили собі місця. Але всі поважні чоловіки, котрих голова покликав до себе додому (не в управу – додому!), дивилися йому не в очі, а в рот, звідки мала вилетіти украй неприємна звістка. Його суворий мундир із петлицями, ботфорти з острогами вказували на те, що міський голова і цієї хвилини перебуває на службі, а покликав значних людей міста до себе додому тільки тому, що його повідомлення має винятково таємний характер і, можливо, навіть державне значення.

– …до нас їде ревізор, – видихнув Антон Антонович Дмухановський, і його очі-звірята на мить знерухоміли: пастку зачинено.

– Як ревізор? – вигукнув суддя Ляпкін-Тяпкін.

– Який ревізор? – зіщулився попечитель богоугодних закладів Суниця.

– Звідкіля ревізор? – наставив вуха наглядач училищ Хлоповухов.

– Ревізор із Петербурга, – не голосно й не тихо, а якось приречено сказав голова Дмухановський. – Інкогніто. Та ще й із таємним дорученням.

Усі так і заніміли з роззявленими ротами. Від такої тиші можна було оглухнути, але слів не було.

– І-а-а-а, – випустив ослячий звук горбатий повітовий лікар Гібнер, втягуючи голову межи плечі. Він був німцем і не знав тутешньої мови, але второпав слово „ревізор”.

– Та ще й із таємним дорученням! – нарешті в один голос прошепотіли Ляпкін-Тяпкін, Суниця і Хлоповухов.

– Я передчував лихо, – значуще сказав голова Дмухановський. – Сьогодні цілу ніч мені снилися якісь два чудернацькі щурі. Справді, таких я ніколи не бачив. Чорні, величезні, з колючими вусами! Прилізли в ліжко, понюхали мене й пішли невідомо куди.

Очі Антона Антоновича знов неспокійно забігали, ніби він ще й тепер приглядався, куди пішли ті щурі. Мимохіть згадав, як прокинувся серед ночі в холодному поту і навіть розбудив дружину, аби розпитати, до чого воно приверзлося, оце пацюче поріддя, але Ганна Андріївна розтлумачила це по-своєму. „До того, що ти рідко виконуєш свої чоловічі обов’язки”, – сказала вона й повернулася до нього спиною. Дмухановський трошки образився, та все-таки притулився ззаду до її розкішоньки і спробував зосередитися на „своєму обов’язку”, проте нічого не вийшло: лихе передчуття не давало навіть розслабитись. Перед ранком він задрімав і знов побачив двох нерозлучних пацюків. Ця паскудна парочка – Мартин та Одарочка – принюхувалася до нього цілу ніч, а вже вранці лихе передчуття справдилося: служка Мишко приніс майже анонімного листа зі столичним штемпелем. Тобто підпис там був, писав якийсь Андрій Іванович Чмихало, котрий називав себе щирим приятелем Антона Антоновича, і з панібратського тону листа відчувалося, ніби вони знайомі давно, але Дмухановський не міг пригадати ніякого Чмихала. Однак суть не в цьому, а в самому листі. Жодне слово тут не давало підстав не вірити доброзичливцю.

                               „Любий Антоне Антоновичу!

 Спішу повідомити тобі, що у ваші краї виїхав петербурзький чиновник із таємним дорученням оглянути всю губернію, а особливо ваш повіт і підпорядковане тобі місто. Я дізнався про це від дуже поважних і впливових людей. Цікаво, що цей чиновник скрізь видає себе за приватну особу, клеїть із себе бідного простачка, тож не кожен розпізнає в ньому ревізора. Й оскільки я знаю, що за тобою, як і за кожним кмітливим чоловіком, водяться деякі грішки, бо ти не пропускаєш того, що само пливе в руки, то раджу тобі бути особливо пильним та обачним. Адже він може прибути до вас будь-коли, в будь-яку хвилину, якщо досі ще не приїхав і не оселився де-небудь інкогніто. Тримай носа за вітром.

                              Щиро – твій Андрій Іванович Чмихало”.  

 

– Тепер я вже знаю, – вів далі міський голова Дмухановський, – що коли сняться щурі – це до поганої звістки. Бо вже вранці я отримав листа з попередженням про інкогніто від свого давнього приятеля, який обіймає високий пост у Петербурзі. – Він показав пальцем угору, натякаючи на посаду свого приятеля, а потім навіть дістав із кишені мундира листа й помахав ним у повітрі. – Добре все-таки мати своїх надійних людей у столиці, – багатозначно додав Дмухановський; він, певна річ, не зізнався, що сном-духом не відає, хто ж він такий, цей милостивець Чмихало.

– Але чому?! – не міг прийти до тями наглядач училищ Хлоповухов, у якого справді були товсті й великі, як лопухи, вуха. – Чому, Антоне Антоновичу, його послали саме до нас?

– Така вже, видно, планида. Або черга наша настала, або так карта лягла, – сказав Дмухановський.

– Ні, я думаю, кх-м, кх-м, що тут причина значно серйозніша і, швидше за все, політична, – висловив припущення суддя Ляпкін-Тяпкін. Він порохкав своїм кирпатим, схожим на рильце носом і додав майже пошепки: – Напевно, Росія хоче вести війну з Америкою… кх-м, кх-м… і міністерство вирішило перевірити, чи немає де зради.

– І-а-а-а, – випустив ослячий звук німець Гібнер.

– Ну, ви, Ляпкін-Тяпкін, пробачте, і ляпнули, а ще грамотний чоловік називається, – сказав Дмухановський. – У нас шпигуни завелися! Ми що, на кордоні? Та звідси до Америки за рік конем не доїдеш.

– Не знаю, їм там нагорі видніше, – стояв на своєму Ляпкін-Тяпкін. – Кордон не кордон, а начальство мотає собі на вус, кх-м, кх-м.

– Це нам треба мотати на вус, щоб не опинитися в Сибіру, – сказав Дмухановський. – Через те я всім раджу добре подумати, як нам бути далі. Особливо вам, – звернувся він до попечителя богоугодних закладів Суниці. – Адже приїжджий чиновник неодмінно захоче оглянути лікарні. Тож зробіть так, щоб усе там було по-людському. Бо хворі у вас ходять, як обірванці, ліків ви їм не даєте, в палатах накурено…

– Ну, курити в палатах ми заборонимо, – важко переступив з ноги на ногу гладкий, як кухва, Суниця. У нього були такі червоні щоки, що якби вродився жінкою, то рум’яна ніколи б не знадобилися. – А от із ліками у нас дуже мудрий підхід: якщо людині судилося померти, то вона й так помре, а хто має видужати, той видужає без ліків. А ще я думаю, що на цей час, поки все перемелеться, більшість хворих треба спровадити додому. Бо коли їх багато, то можна подумати, що тут ніхто не видужує.

– Правильно, – сказав Дмухановський. – А вам, пане суддя, я порадив би звернути увагу на свої приміщення. У вас там у передпокої, куди заходять позивачі, – сторожі завели гусей з гусенятами, які так і шастають під ногами. Воно, звичайно, похвально – тримати домашнє господарство, але ж, вибачте, в такому місці… це просто по-свинськи.

– Та я сьогодні ж накажу спровадити це свинство на кухню, – сердито сказав суддя Ляпкін-Тяпкін, а далі порохкав своїм „п’ятачком” зовсім лагідно: – Приходьте, Антоне Антоновичу, кх-м, кх-м, до нас на обід, не пошкодуєте.

– І ще таке, – ніби й не почув запрошення Дмухановський. – Там у вас прямо в залі засідань сушиться всяке дрантя і заячі шкурки. Я розумію, що ви завзятий мисливець, але приберіть їх бодай тимчасово. А коли ревізор поїде, тоді розвісите знов. Далі. Один ваш засідатель… він, звичайно, чоловік грамотний, але від нього тхне, як із діжі з брагою. Невже на це нема ради? Жував би холодну м’яту, любисток, чортополох…

– Ні, – похитав головою суддя Ляпкін-Тяпкін. – Цього вже не позбутися. Він каже, що мати ще маленьким впустила його на підлогу, він ударився тім’ям – і відтоді почав тхнути горілкою, кх-м.

– Ну, якщо це справді його природний запах, тоді порадьте йому їсти цибулю, часник, щоб перебити неприємний запах. Нехай їсть хоч і собаче лайно чи козячі бібки, аби лиш від нього не смерділо горілкою. Бо що про нас подумають?

Голова Дмухановський глянув на листа, якого досі тримав у руці, й замислився. Він згадав про головне застереження Чмихала – грішки, які водяться за кожним кмітливим чоловіком, – і тепер думав, як би його делікатніше про це попередити всіх. Вони, звичайно, й самі знають, що всілякі вільнодуми тепер вимагають, аби хабарники та казнокради сиділи в тюрмах, проте Дмухановський вважав своїм обов’язком нагадати їм про це ще раз, адже в будь-якому незнайомцеві може сидіти інкогніто. І він не придумав нічого кращого за слова свого благодійника Чмихала.

– Окремо треба сказати, – не голосно і не тихо почав Дмухановський, – про грішки кмітливих людей, які не пропускають того, що само пливе в руки. Воно, звісно, без грішків і людей немає на світі, але хотів би застерегти…

– Якщо це ви про мене, – вихопився суддя Ляпкін-Тяпкін, – то мушу вам нагадати, Антоне Антоновичу, що між грішками є велика різниця, кх-м. Так, я всім відверто кажу, що беру хабарі, кх-м, але тільки породистими цуценятами. Це зовсім не те, що ви маєте на увазі.

– Ну, цуценятами чи поросятами, а хабарі є хабарі, – безапеляційно відрізав Дмухановський.

– А от і ні, Антоне Антоновичу. Хіба зрівняти якесь нещасне цуценя із шубою на п’ятсот рублів та ще й коміром для дружини, кх-м?..

– Не знаю, про що ви кажете, але хабарі цуценятами вас все одно не рятують, – незворушно сказав голова Дмухановський. – Бо ви в Бога не віруєте і до церкви не ходите. А я щонеділі буваю в церкві. Ви ж як почнете розводитись про сотворіння світу, то волосся на голові дибки стає.

– Але ж я до цього дійшов своїм розумом!

– Ну, знаєте… Іноді забагато розуму – це ще гірше, ніж його зовсім немає. Але не переживайте, я думаю, що до повітового суду навряд чи хтось загляне. Мене більше хвилюють наші навчальні заклади, – Дмухановський повернувся до Хлоповухова. – І не так учні, як вчителі. Вони, певна річ, люди освічені й виховані, навчалися в різних колегіях, але іноді так поводяться, наче несповна розуму. Ну, візьміть хоча б отого мордатого… не пам’ятаю, як його…  він тільки-но вийде на кафедру, відразу так перекошує свою пику, що можна перелякатися в смерть. – Дмухановський і собі перекосив обличчя, перекривляючи того дивакуватого вчителя. – І то ще нічого, як він учневі скорчить міну, а коли ревізорові? Що тоді?

– Ох, не знаю, що з ним робити, – важко поворушив вухами Хлоповухов. – Я вже триста разів робив йому зауваження, а він каже: це я від щирого серця.

– А подивіться на вашого історика! Як його… Птічкін, Канарейкін, Кукушкін…

– Соловйов!

– Ага, Соловйов, – кивнув Дмухановський. – Подивіться на цього історика Соловйова. Світла і вчена голова, тут нічого не скажеш, та коли починає щось розповідати, то входить в такий раж, що ховайся й не дихай. Якось я слухав його. Поки розводився про вавилонян, ассирійців – ще нічого, а як дійшов до Олександра Македонського, то не знаю, що з ним зробилося. Я спершу подумав: пожежа!  Навіженець вискочив із-за кафедри, ухопив стільця та об підлогу ним – шарах! – тільки ніжка в руках зосталася. Воно, звичайно, Македонський був героєм, але навіщо ж стільці ламати?

– Так, він чоловік гарячий, – погодився Хлоповухов. – Я йому сто разів про це казав, а він, знаєте, що відповів? „Ви собі як хочете, – каже, – а я для науки життя не пошкодую”.

– Ні, цього Канарейкіна треба звільнити, поки нікого не прибив чи не скалічив, – сказав Дмухановський. – І то негайно.

– Не вийде, – натужно ворухнув вухами Хлоповухов.

– Як це – не вийде?

– Соловйов – учасник війни 1812 року. Кутузова бачив. Причому був контужений під Бородіно.

– Тоді справді не вийде, – зітхнув Дмухановський. – Так воно здавна ведеться на світі: розумний чоловік або п’яниця, або пришелепок.

– Немає нічого важчого, як відповідати за нашу науку, – поскаржився Хлоповухов. – Всяк стромляє сюди свого носа, кожне хоче показати, що воно розумніше за когось.

– Якби ж не це інкогніто, – сказав Дмухановський. – А то ж припреться хоч би й прямо зараз: „Ага, так ось де ви поховалися, голубчики сизі! А хто тут серед вас суддя?” – „Ляпкін-Тяпкін”. – „А подайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна! А хто попечитель богоугодних закладів?” – „Суниця”. – „А подайте-но мені цю Суницю!” Ось у чому біда, панове. І чує, чує моя душа, що він з’явиться зовсім скоро. Навіть щось підказує, що він може прийти сюди прямо зараз.

І саме цієї миті різко прочинилися двері. Всі здригнулися, потім боязко, зовсім поволі повернули голови туди, де на порозі виріс прибулець.

 

2

– О, то ви всі тут?! – вигукнув він.

Довгополий сурдут, формений картуз, простодушне рябе обличчя – все виказувало, що це ніякий не інкогніто, а їхній поштмейстер Іван Кузьмович Шпек. Худий, як пересолений оселедець, і дугою вигнутий у спині, Іван Кузьмович скидався на ходячий знак запитання.

– Поясніть мені, панове, що відбувається? – відсапуючись, попросив він. – Що там за чиновник їде до нас?

– А що, і ви вже чули? – переводячи подих, запитав Дмухановський. Він дивився начебто на поштмейстера Шпека, але очі його бігали туди-сюди, ніби гарячково шукали іще когось, хто міг причаїтися десь у кутку.

– Петро Іванович Бобчинський щойно забігав до мене в поштову контору.  Ви ж йому вже сказали… І про щурів, і про лист.

– І що ви про все це думаєте? – спитав Дмухановський.

– Та що… Мабуть, війна буде.

– Яка війна?

– З американцями.

– І я ж те саме казав! – аж плеснув у долоні суддя Ляпкін-Тяпкін. – Хіба ні? Ми, кх-м, к-хм, обоє…

– У попіл торохнули, – продовжив за нього Дмухановський. – Якби яка війна чи холера, Чмихало мені написав би. А тут же в листі ясно сказано: грішки. Так що дивіться мені, Іване Кузьмовичу, не дрімайте. Як там у вас на пошті?

– Та пошта на місці. Як ви, Антоне Антоновичу?

– А що я? Страху немає, але трохи, знаєте, лячно… Купецтво наше і люди з довгими язиками мене непокоять. Кажуть, я їм насолив дуже. Брехні розпускають, що я беру… Ну, знаєте, про кожного можна понавигадувати. Я тепер уже міркую собі, чи не склепав хтось на мене кляузу? Бо чого це ні сіло ні впало до нас унадився ревізор?

Дмухановський раптом притих і напружив чоло, як людина, котрій сяйнула розумна думка. Він довірливо взяв поштмейстера Шпека під руку і відвів убік до вікна. Але на якусь хвильку наче й забув, що мав сказати. Скривився, як від наглого зубного болю. Картина, що відкрилася за вікном, була давно знайома і звична, проте Антон Антонович дивився на неї зовсім по-новому, як у хвилину прозріння. Сірий осінній ранок (чи вже день – не розбереш) щулився під вагою низького захмареного неба. Вздовж вулиці, яка зараз була безлюдна, темніли кострубаті акації, на яких сиділи обстріпані ворони. Вони там сиділи вічно, ніби чогось ждали-виглядали, а чого саме – ніхто не знає. Отак, чортове насіння, посидить триста років, потім здохне, і на його місце сяде інше, таке ж саме ледаче вороння. За акаціями бовваніли присадкуваті, як черепахи, будинки з чорного зрубу чи подекуди з цегли, заляпаної рудою фарбою. Вузеньким дерев’яним хідником таки пробіг якийсь місцевий фертик, але й він у своєму коротенькому фраку та білих каніфасових панталонах швидше нагадував чорногуза.

Де тут справді життя било джерелом, то це у велетенській калюжі серед дороги. Там скупчився цілий виводок свиней, розкошуючи на свій смак, – те просто валялося-кублилося, те рилося в баговинні, а один підсвинок, очманілий від такого роздолля, вискочив на молоденьку свинку і…  спробував виконати свій кнурячий обов’язок, але та закувікала, як недорізана. Не пора.

„Жах, – подумав Антон Антонович Дмухановський. – Свині на вулиці, свині в суді, свині в богоугодних закладах, – у декого може скластися враження, що це якесь свиняче місто. Треба негайно віддати наказ, щоб їх позачиняли й нікому не показували”.

– Так ось, – звернувся він до поштмейстера Шпека, все ще дивлячись у вікно: що ж той підсвинок робитиме далі? – Я з вами, Іване Кузьмовичу, хотів би особисто порадитися. Тут, окрім вас, цього ніхто не потягне. Чи не можна було б… задля всіх нас, для загального добра, як той казав… чи не можна кожен лист, який надходить до вас на пошту, – вхідний і вихідний, так би мовити, – якось проконтролювати. Ну, це, звісно, тільки на певний час, поки над нами нависла ця халепа. Так, знаєте, трішечки відклеїти і знов заклеїти.

– Розумію, – зробив занадто серйозне лице Шпек. – Цього робити, звичайно, не можна, але…

– Для загального добра, – повторив Дмухановський. – Як виняток.

– Але часом це можна собі дозволити в державних інтересах. Бувають же всілякі злісні доноси чи навіть шпигунські повідомлення.

Насправді ж поштмейстер Шпек дивувався наївності Дмухановського, який мав дурну звичку повчати вченого. Для нього, Івана Кузьмовича Шпека, не було більшої втіхи, ніж читати чужі листи. Ніяка газетка, ніякі „Московські відомості” не могли зрівнятися з тими новинами й пристрастями, які вирували у листовних одкровеннях. Якщо по правді, то й про чиновника з Петербурга Шпек дізнався найпершим, адже лист якогось Андрія Івановича Чмихала потрапив до нього раніше, ніж до голови Дмухановського. Єдине, чого Іван Кузьмович не знав, – це те, що міський голова і сам не міг пригадати, хто такий отой Чмихало.

– Я все зрозумів, – Шпек на знак згоди прикрив повіками очі. – Будьте певні, Антоне Антоновичу.

– Чуєте, пане голово! – гукнув суддя Ляпкін-Тяпкін, трохи ображений особливою увагою до поштмейстера. – Я ще вчора збирався було вшанувати вас цуценятком. Там такий славний песик, кх-м…

– Ради Бога! – аж скрипнув зубами Дмухановський. – Мені тепер тільки песиків бракувало! Тут ось інкогніто на голові вже сидить, того й жди, що зараз відчиняться двері і – торох обухом по голові!

І вони відчинилися. Двері.

Усі знову, зіщулившись, поволі повернули дерев’яні шиї, поглянули в той бік, де мав з’явитись інкогніто, але до кімнати один за одним вкотилися два надзвичайно схожі між собою коротуни. Обидва низенькі, кругленькі, з черевцями, і такі жваві, ніби їм в одне місце встромили по шилу. Важко зрозуміти, як два зовсім чужих чоловічки можуть бути отакими схожими, мов близнюки. Вони навіть руками махали однаково й розмовляли одним голосом. Це були відомі в місті поміщики Петро Іванович Бобчинський та Петро Іванович Добчинський, і зараз вони влетіли до кімнати міського голови, ніби за ними гналося сто вовків.

– Надзвичайна подія! – закричав ще з порога Бобчинський.

– Несподівана звістка! – луною відгукнувся Добчинський.

– Що там? – спитав голова Дмухановський, і тепер його неспокійні очі перескакували лише з Бобчинського на Добчинського і навпаки.

– Непередбачувана ситуація! – сказав Бобчинський.

– Становище неймовірне! – підтакнув Добчинський. – Приходимо ми в готель…

– Еге, – кивнув Бобчинський. – Прийшли ми в готель…

– Та не перебивайте! – замахав руками Добчинський. – Дайте ж мені розказати.

– Ви перший мене перебив. Дозвольте, я розкажу! – так само замахав руками Бобчинський. – У мене це краще виходить.

– Е, ні, ви зіб’єтесь.

– Та заспокойтеся, врешті-решт, і розкажіть усе до пуття! – гримнув на них Дмухановський. – Ще ви тут будете сотати мені нерви. Беріть стільці, сідайте і розкажіть, що трапилося.

Але і всівшись на м’які, обшиті бордовим плюшем стільці, коротуни ще довго не могли вгамуватися і, перебиваючи один одного, заходили здалеку й розповідали про всякі дурниці, поки нарешті дійшли до головного. Виявляється, вони ще зранку заскочили в готельний трактир закусити сьомгою і відразу там наштовхнулися на молодого, дуже цікавого чоловіка в цивільному чи, як вони кажуть, в партикулярному костюмі. Бобчинський із Добчинським насамперед завважили на його обличчі „тінь розсудливості” і відразу зрозуміли, що цей молодик має царя в голові. Його міміка, жести, манери виказували пташку високого польоту, і Петро Іванович (неважливо, який) отак собі пальчиком поманив трактирника Власа і запитав тихенько, хто він такий, оцей молодий чоловік. „Е, – відповів Влас, – це чиновник, який їде із Петербурга, а звуть його Іван Олександрович Хлестаков. Їде він у сусідню губернію, але поводиться надзвичайно дивно”. І далі Влас розповів, що цей молодий чиновник живе тут уже другий тиждень, харчується в борг і ні копійки не хоче платити, лише збирає рахунки. „Е-е-е, – в один голос сказали тоді Бобчинський із Добчинським. – Тут щось не те. Якого біса йому сидіти в нашому місті, якщо він їде в сусідню губернію?”

– І тоді ми обидва разом здогадалися… – продовжував скоромовкою Бобчинський, – що це…

– Що це і є той чиновник, – перебив його Добчинський.

– Який чиновник? – не зрозумів голова Дмухановський.

– Ревізор, який же іще?

– Та Бог із вами! Це не він.

– Він. І грошей не платить, і їхати нікуди не поспішає. То хто ж він, по-вашому? – спитав Бобчинський.

– Він, він, – підтакнув Добчинський. – Такий спостережливий, усе бачить! Закмітив, що ми їмо сьомгу, і так зиркнув у тарілку, що я ледве не вдавився.

– Господи, спаси нас грішних! – перехрестився Дмухановський. – Де ж він там живе?

– Ніколи не вгадаєте, – сказав Бобчинський. – Отам…

– У п’ятому номері під східцями, – випередив його Добчинський. – Там, де торік проїжджі офіцери побилися, і покоївка цілий тиждень вибиті зуби підмітала. А живе він там уже другий тиждень.

– Два тижні, матінко рідна! – Дмухановський подумки прикинув, що скоїлося в їхньому місті за останні два тижні. Покарали різками унтер-офіцершу, арештантам не видавали провізію, хворим – ліки, на вулицях як не п’яниці, то свині… І це тільки те, що видно неозброєним оком. А якщо ревізор копне глибше, тоді лиха не минути. Тоді суши сухарі…

– Вихід тут тільки один, – обізвався попечитель богоугодних закладів Суниця. – Треба нам усім парадом їхати в готель.

– Я думаю, – сказав суддя Ляпкін-Тяпкін, – що наперед треба пустити духовенство, купецтво з дарами, кх-м…

– Та якими дарами! – перебив його Дмухановський. – Вам ці дари з думки не йдуть. Ні-ні, тут уже я буду вирішувати. Кажете, він молодий?

– Та років двадцяти трьох, може, трохи старший, – сказав Бобчинський.

– Це добре. Молодого швидше розкусиш. Ви, панове, пильнуйте кожен своєї служби, а я вирушу до нього сам. Не йде гора до Магомета, то Магомет піде до гори. Візьму з собою на підпряжку хіба що Петра Івановича. Прогуляємося до готелю, подивимося, як ведеться тамтешнім мешканцям.

– Котрого Петра Івановича? – разом запитали Бобчинський і Добчинський.

– А мені однаково, котрого. Ви ж на одне лице. Хто там перший за алфавітом, той хай іде зі мною.

– А я, а я? – закричав, як мала дитина, Добчинський. – Я теж хочу, мені хоча б у щілинку заглянути.

– Не можна! – сказав Дмухановський. – Негарно так, непристойно! Та й місця на дрожках тільки на двох, ми втрьох не помістимося.

– Нічого, я півником, півником побіжу за дрожками. Мені хоча б у щілинку підглянути, як він там…

„Ох, і народ, – тільки й знизав плечима голова Дмухановський. – Ох, і місто випало на його долю. У всіх людей міста як міста, а тут просто якийсь Вавилон. Стовпотворіння, та й годі! О, лукавий народ: кожне тягне в свій бік, всяк собі на умі, ні послуху, ні поваги. І ніхто тобі не підможе, не порадить, усе на твоїх плечах. Навіть сьогодні – в таку вирішальну годину! – він не зміг зібрати докупи всіх, кого треба. Не зміг докликатися пристава Мочимордова, бо той, бачте, вже тиждень не просихає, досі не знайшли поліцмейстера Держиморду, який десь помчав на пожежній трубі і, будь певен, комусь наставить ліхтарів попід очі (а якщо під гарячу руку йому потрапить сам ревізор?), не догукалися  навіть квартального поліцая Почучуєва, котрий мав чергувати якраз біля готелю… О, двоєдушний народ! Як не шахрай, то п’яниця, як не злодій, то навуходоносор вавилонський. Можливо, саме зараз вони строчать доноси чиновникові з Петербурга, зводять наклепи на свого голову, який був їм за рідного батька”. Від цієї думки Дмухановський скреготнув зубами і ледве не зірвався на крик, але вчасно схаменувся: зараз не варто нікого ображати. У цю тяжку годину їм усім треба триматися одне одного, не треба нікого озлоблювати. Ображена людина завжди небезпечна й непрогнозована.

– Знайти! – не голосно й не тихо давав останні розпорядження голова Дмухановський. – Розшукати всіх під землею! Вимести й вишкребти вулицю, яка веде до готелю. Вимити хідники. Розібрати й знести всі гнилі огорожі. То нічого, що буде розруха, зате складатиметься враження, що ми розгортаємо нове будівництво. Головне – показати бурхливу діяльність. Далі. Прибрати з видних місць усіх свиней, у тому числі й п’яниць… Ага, якщо запитають, чому біля лікарні досі не збудовано церкву, на яку було виділено гроші ще п’ять років тому, то кажіть, що почали будувати, а вона згоріла. Я про це вже й рапорта склав. А то ще хтось забуде і здуру бовкне, що церкву й не починали будувати. І перекажіть Держиморді, щоб він не розпускав кулаки, хай трохи потерпить… Ох, чи трохи? – очі Дмухановського перестали бігати, наче їх від’єднали від якогось механізму, і він звів погляд угору. – Боже, заступи і пронеси нас, грішних! Дай, щоб усе зійшло з рук, тоді я тобі поставлю таку свічку, якої ще ніхто не ставив. Кожному купцеві накажу доправити мені три пуди воску і зліпимо отакенну… О, Господи, пора, пора! Зосталося тільки почепити шпагу. Клятий купець Абдулін досі не прислав новеньку, наче йому повилазило, що в голови стара шпага. Ну, нічого, дасть Бог – прорвемося.

 

3

– Антосю, Антосю, – пестливо гукала йому вслід Ганна Андріївна, ніби й не вона минулої ночі повернулася до нього спиною. – Стривай хвилинку, скажи хоч слівце, хто там…

Але Антон Антонович Дмухановський, чіпляючи на ходу шпагу, вже вилазив на дрожки, його незграбно намагався підсадити Бобчинський, і голові було зовсім не до телячих ніжностей. Треба знати, коли сюсюкати, коли по-щурячому принюхуватися до чоловіка, а коли, може, й виконувати свої прямі обов’язки. Навіть не глянувши в її бік, Антон Антонович тільки махнув рукою, – потім, потім! – і легенькі дрожки рвонули з місця, наздоганяючи Добчинського, що півником уже дріботів у напрямку готелю.

„Ну й чорт із тобою! – вилаялася Ганна Андріївна. – Бугай яловий. Ти ще в мене попросиш… Тепер місяць будеш постити та ночами з пацючнею обійматися, морква ти варена. А те, що мені треба, дізнаюся і без тебе, дармовис ти моржевий”.

Настрій підупав до краю, і то не тільки через те, що чоловік не встиг їй нічого сказати. Сьогодні Ганна Андріївна, побачивши, скільки з’їжджається до них чоловіцтва, вперше зодягла нову сукню кольору лісових дзвіночків, причепурилася, нарум’янилася, й оскільки сукня нижче талії дзвоном розходилася на розтяжках-обручиках, то Ганна Андріївна й сама була схожа на величезного лісового дзвіночка, що цвів і пахнув під сірим осіннім небом. Легкий подих осені торкнувся вже і самої пані Дмухановської, але саме легкий – той, що іноді ще дужче підкреслює звабу вродливої жінки. Втім, ще й тепер люди часом сприймали Ганну Андріївну за старшу сестру її доньки Мар’яни, може, тому, що були вони схожі не лише зовні, але й манерами, одягом, звичками і до певної міри гоноровитістю (а яка ж врода без гонору?). Зрештою, обидві вони виховувалися почасти на любовних романах й альбомах, до яких записували романтичні віршики, почасти – на гардеробах тієї моди, яка доходила до їхнього провінційного містечка.

Отож і сьогодні Ганна Андріївна, вирядившись у нову сукню, від самого ранку чекала нагоди показатися на очі панству, а те панство як збіглося, так і розбіглося враз, – кожне було таке заклопотане та перелякане, що не те що ручку не поцілувало, а навіть не вклонилося галантно і словом не перекинулося. Ну, нічого, ми ще побачимо, чиє буде зверху.

Зла, як оса, Ганна Андріївна повернулася в дім і рушила прямо в кімнату дочки, яка й досі крутилася перед дзеркалом.

– Це все ти! Ти винна! – сказала вона.

– Чого це я? В чому? – Мар’яна широко розкрила й без того великі очі – сині, як і та косиночка, яку вона мостила на голові. До матері не обернулася, бо вони бачили одна одну в дзеркалі.

– Казала ж тобі: ворушися, бо всі роз’їдуться. А ти: ще оцю брошку, ще оцю шпильку, чекай, мамуню, зашпилю косиночку. Зашпилиш тепер собі підхвістя, вони всі розбіглися. А найперший здимів твій поштмейстер, через якого ти півдня викаблучувалася перед дзеркалом.

– Через отого рябого?

– Ну, вже ж не через горбатого Гібнера.

– Мамуню, схаменися!

– Я ж бачила, як ти зашарілася, коли почула голос поштмейстера. І давай чепуритися заново. Через твої кокетування ми все проґавили. Не дізналися головного. Ти думаєш, що він сохне за тобою, а він, як тільки ти повернешся до нього спиною, язика показує.

– Я, мамуню, вже швидше накину оком на Держиморду, ніж на того засмоктаного Шпека. – Мар’яна зірвала з голови косинку і кинула її на трюмо.

– Ну, добре, добре, – примирливо сказала Ганна Андріївна і, підійшовши до дочки, обняла її ззаду за плечі. – Той Держиморда не такий страшний, як його малюють. Але не для нього квітка розквітала.

Якщо по правді, то Ганна Андріївна на дочку серця не мала, вона розгнівалася насамперед на тих тюхтіїв, які раптом так заметушилися, що ніхто не встиг їй розповісти, що зрештою відбувається. Нюхом вона чула, що це стосується столичного чиновника, про якого чоловік розповів їй ще вранці, коли прочитав листа. Він ще запитав, чи не чула вона часом такого імені, як Андрій Іванович Чмихало, – ні, не чула, – але вже тоді, коли її чоловіка охопила лихоманка, коли від хвилювання він не знаходив собі місця, Ганну Андріївну, навпаки, почало переслідувати передчуття чогось нового й незвичайного, чого вона ще не спізнала на своєму віку. А що може внести в життя красивої жінки таку значливу зміну? Звичайно, лише чоловік. Далекий, недосяжний, романтичний, всесильний… Виновий король. Він був уже зовсім близько. Ганна Андріївна сьогодні тричі кинула на карти, і тричі випав виновий король. Він лягав поруч з червовою дамою (вони обоє з дочкою були цієї масті), лягав легко і впевнено, як і личить сильному чоловікові, а потім ще й покривав цю червову даму. І хоча приїжджий чиновник віщував загрозу їхньому місту, а отже, і їхній родині, зараз Ганну Андріївну цікавило інше: який він із себе – блондин, шатен чи брюнет?

– Поштмейстер, – пхикнула Мар’яна й закопилила губку. – Я, мамуню, ще взагалі ні про кого не думаю.

– А пора вже, пора, Мар’яно Антонівно, – пані Дмухановська назвала дочку на ім’я та по батькові, нагадуючи, що вона вже давно не дитина, тож таки справді пора.

– У нас тут немає на кого й оком накинути, – сказала Мар’яна. – Не те, щоб ще й думати про когось.

– Чого це немає? У судді непоганий синочок, з тебе очей не зводить.

– Мамо, ти хочеш, щоб я була Ляпкіна-Тяпкіна?

– От, яка ти… А в Суниці хіба поганий кавалер виріс?

– Та що ти! Там таке товсте!..

– Що… товсте? – тепер уже пані Дмухановська зробила великі очі.

– Не що, а хто, – сказала Мар’яна Антонівна. – Ми ж про сина Суниці говоримо чи про кого? То я й кажу, що воно таке товсте, як і його батечко.

– Ну, знаєш! Тобі не вгодиш. У того товстий, у того тонкий… Те довге, те коротке.

– Що довге-коротке? Я про таке й не згадувала.

– Не що, а хто, – сказала Ганна Андріївна. – Ми ж про твоїх кавалерів говоримо чи про кого?

– Чого це вони мої? Хай будуть твоїми.

– Мар’яно Антонівно! Ти що собі дозволяєш? – суворо дорікнула пані Дмухановська, хоча їй страшенно подобалися ось такі панібратські, скоромні розмови з дочкою. Адже тоді справді скидалося на те, що вони сестри-подружки, і Ганна Андріївна почувалася так, ніби була ще дівчиною на виданні. – Не забувай, що в мене є законний чоловік. Між іншим, він твій татусь.

– Ну, вибач, вибач, мамуню, – Мар’яна відірвалась, нарешті, від дзеркала і пригорнулася до матері. – Розкажи краще, як ти закохалася в нашого татка. Він же тоді ще не був міським головою?

– Ні, не був. Я тобі сто разів про це розказувала. Твій татко, Антон Антонович Дмухановський, досяг свого становища тяжкою і чесною працею. Він пройшов шлях від найнижчих чинів до…

– Мамуню, не це, – Мар’яна взяла матір за руку, підвела до отоманки, і вони зручненько вмостилися, як то завжди велося в них перед теплою, довірливою розмовою. – Розкажи, як ти вперше його побачила.

– І про це я тобі розповідала.

– Ну, мамуню, будь ласочка, це так цікаво!

– Справді, цікаво, – погодилася Ганна Андріївна і якось чудно всміхнулася. – Приходжу я одного разу до суду, до засідателя, – тато твій тоді засідателем був, – заходжу до нього в кімнату, дивлюся… і тут мені й мову одібрало. Дивлюся – стоїть, як кілок…

– Що стоїть? – відкрила рожевого ротика Мар’яна. – Як тільки тебе побачив…

– Фу, яка ти. Тато твій стояв на голові! Він взагалі у нас стоїк. Отак серед кімнати зробив стійку на голові, ноги догори дриґом, голова внизу, тільки очі лупають туди-сюди, як у годинникового кота. Мені одібрало мову, а він, наче так і треба, стоїть собі далі і каже: „Не зважайте, що я в такій позі, я вас уважно слухаю”. І лице вже червоне, як мідний самовар. „П-п-пане засідателю, – кажу, – мені потрібна ваша порада”. – „То кажіть, не соромтеся, – і далі стоїть він на голові, а я тільки думаю собі: це ж, мабуть, він і мене зараз бачить догори ногами. – Не зважайте, – каже, – це я час від часу стаю на голову, бо тоді кров припливає до мозку і краще думається. Я, – каже, – коли треба вирішити серйозне питання, завжди отак роблю”. А потім, уже пізніше, він зізнався, що, може, й покохав мене з першого погляду через те, що побачив догори ногами. Тобто спершу побачив ніжки, потім… усе інше.

– Що – інше? – якось по-дурному спитала Мар’яна.

– Душу, голубонько. Душу.

– Тато й тепер часом стає на голову.

– Ну, тепер він це робить тільки в особливих випадках. Або перед виборами демонструє на людях, що він ще ого-го, або в скрутну хвилину, як оце сьогодні вранці, коли отримав листа.

– А той чиновник уже приїхав?

– Якби ж ти менше крутилася перед дзеркалом, то ми б уже все знали. А так – не встигли.

– Нічого, дізнаємося через годину-другу.

– Через годину-другу? Ну, спасибі, уважила. Стільки терпіти. Може, ти ще скажеш, що через тиждень?

– Якщо тобі, мамуню, так свербить, то можна послати Явдошку, – згадала Мар’яна про наймичку.

– Та вона ж дурна, як сто пудів диму. У неї теж лише женихи в голові.

– Чому „теж”? Що ти причепилася до мене з тими женихами?

– Бо пора, – сказала Ганна Андріївна. – Пора вибрати собі пару, а ти досі у хмарах літаєш. Тутешні тобі всі не такі.

– Ні, за вашого Ляпкіна-Тяпкіна вийду! – ображено пхикнула Мар’яна. – Краще вже за Держиморду. У того хоч голова як гиря, зате три кулаки.

– Три кулаки? А третій який?

– Дикий та прудкий.

– Ну, якого? Якого, доню, ти собі хочеш судженого, – спитала Ганна Андріївна. – Скажи, не соромся, у тебе ж немає ближчого друга за маму.

– О! – сказала Мар’яна, і її відкритий ротик справді був схожий на бездоганну літеру „о”.

– Що – „о”?

– О-о-о! – ще натхненніше окнула Мар’яна.

Він стояв у неї перед очима. Стояв, звичайно, не на голові, а на ногах. Стрункий, чорнявий, жагучий брюнет, зодягнений за криком столичної моди. Обличчя худе, витончене, а чорні очі пропікають до самісінького серця, здіймаючи в усьому тілі дражливий лоскіт. Він дістає тебе до найглибшого солодкого трепету, ти й зараз відчуваєш, як тебе переповнює млосна вільгість, як тремтять знеможено лядвії.*  О-о-о… Цього не розкажеш матусі, хоч би яким близьким другом вона була. Та й що казати, коли таких красенів у їхньому місті немає навіть напоказ, такі вродливці водяться хіба що за тридев’ять земель, ну, ще, може, в столиці, але ж де та столиця і де та тридев’ята земля?

І Мар’яна сказала просто:

– Мені подобаються брюнети, мамуню. Якщо коли-небудь захочеш мені поворожити, то кинь на винового валета.

– Винового? – звела тонко підщипані брови Ганна Андріївна.

– Так, валета пік.

– Ах, валета, – чомусь полегшено зітхнула пані Дмухановська. – А навіщо чекати, якщо можна кинути зараз?

Вона вийшла до своєї кімнати і швидко повернулася з колодою карт. Розкинула їх прямо на отоманці. Пані Дмухановська не вірила своїм очам – виновий валет ліг біля червової дами. Ліг, а потім її ще й покрив.

Пані Дмухановська відчула, що в неї тремтять лядвії.

 

4

Слуга столичного чиновника Йосип лежав у тісній кімнатині готелю на панській постелі і плював у стелю. Тобто не те, щоб отак брав і плював, як верблюд, а просто нічого не робив, валявся і, правду сказати, мучився з голоду. Кишки вигравали такий марш, наче в Йосиповому животі сурмив цілий полк, і навіть таргани, визираючи з усіх щілин, дослухалися тої дивацької музики й здивовано ворушили вусами.

Йосип, чоловік уже немолодий і через те в міру суворий, зодягнутий у поношену сурдутину мильного* кольору (з панського плеча, звісно), лежав на господаревому ліжку і з усіх сил шпетив того ж таки господаря, який уже довів його, Йосипа, та й себе заодно, майже до голодної смерті. Йосип, певна річ, користався нагодою, що пана не було в кімнаті, тож міг, нарешті, відвести душу, виказуючи йому вголос усе, що про нього думав. Причому виказував так ревно, наче той справді стояв оце зараз перед Йосипом, потупивши очі, й мотав на вус нотацію свого мудрого, бувалого в бувальцях слуги.

– Як же вам не ай-ай-ай, панонцю? – запитував у нього Йосип. – Другий місяць пішов, як ми вирушили в дорогу, а й досі не можемо добратися туди, куди треба. Процвиндрили, голубчику, грошики, тепер хвоста підібгали й ні руш. А було ж, вистачало і на проїзд, і на харчі, так ні – в кожному місті треба себе показати! Кімнату дай вам найкращу, обід найдорожчий, а тоді що? Тоді, звісно, й карти давай! От і догулялися, трясця вашій мамі, що тепер немає чого на зуб покласти.

У Йосипа знов так заскавчало в животі, що він притих і вирішив далі говорити подумки, щоб не витрачати сил. Але що тут говорити? Набридло Йосипові таке голодне бурлакування, він уже готовий був на все плюнути й податися жити на село. А що, знайде там собі замашну молодицю – лежи на печі та їж калачі. Хоча як добре подумати, то в Пітері жити краще. Аби тільки гроші, тоді життя розвиднюється, все стає таким цікавим, як у тому цирку, де навіть собачата танцюють. Усі з тобою на „ви”, розмовляють поштиво, культурно, ніякої матючні… Галантерейне життя, та й годі. А занудьгуєш – береш візника і катаєшся собі, як пан, лише пильнуй, біля якої підворітні його зупинити, щоб чкурнути, не заплативши. Одне погано: часом доводиться класти зуби на полицю, як оце тепер. А все через нього! Десь роздобуде грошенят і замість того, щоб заощадити трохи на чорний день, пішов у гульбища – кабаки, тиятри, візники, карти, жінки розмальовані: відчиняйте ворота – їде панська голота. А там десь через тиждень глядь – посилає вже на товкучку продавати новий фрак. Часом все до останньої сорочки спустить. Причому той фрак з англійського сукна на півтори сотні тягне, а він його за двадцятку віддасть, ще й спасибі скаже. Про штани й мови нема, ті за копійки йдуть. А чого? Тому що ділом сурйозним голова не забита! Замість того, щоб хапатися за якусь посаду, він шпацирує проспектом та в карти ріжеться. Ех, зняти б штани та всипати по каглі, щоб тиждень почухався, тоді б, може, ми не вмирали з голоду. Он і тепер трактирник сказав, що більше не даватиме їсти, поки йому не заплатять. Чим, питається, платити?

Але навіть після таких роздумів та погроз Йосипа іноді навідувала якась невиразна, ніби чужа думочка чи, може, нашіптування про те, що з власної волі він уже ніколи не покине свого господаря, не подасться ні в яке село і буде при цьому непутящому гульвісі до скону, поки той не прожене його сам. Однак і тоді, покинутий і зневажений, Йосип півником побіжить услід за його бричкою, хоча не може зрозуміти, не може сам собі пояснити, що тримає його біля цього, здавалося б, зовсім пустого гультіпаки. Можливо, це був схожий на хворобу азарт глядача, який волів додивитися виставу з крученим і непоясненним героєм до кінця – хай там що, а мусив дочекатися якогось фіналу. А можливо, якась інша сила тримала Йосипа біля його господаря – сила, природу якої йому не судилося збагнути.

Зачувши за дверима кроки, він притьма схопився з постелі, відскочив убік і майже виструнчився біля столу, на якому стояла порожня пляшка й валялася одежна щітка.

До кімнати повагом зайшов молодий чоловік. Стрункий, смаглявий, з тонкими рисами обличчя і пронизливим поглядом чорних агатових очей.  Над верхньою губою темнів шнурочок вусиків, схожих на третю брову. Зодягнутий він був у брусничний фрак з іскринкою, з-під якого визирала біла маніжка, застебнута тульською шпилькою з мініатюрним бронзовим пістолетом.  У правиці молодик тримав елегантний стильний ціпок. Це й був приїжджий чиновник із Петербурга і Йосипів господар Іван Олександрович Хлестаков.

– Ага, знову валявся на ліжку? – сказав він, подаючи Йосипові ціпок. – Ніяк тебе не привчиш до культури.

– Та чого ж би це я на ньому валявся? – здивувався Йосип. – Хіба ж я ліжка не бачив, чи що?

– Брешеш, валявся. Хіба не видно, що постіль зім’ята?

– Та на чорта вона мені здалася, та ваша постіль? У мене є свої ноги, я можу й постояти, – Йосип потупив очі на свої ноги. – А ваше ліжко мені геть ні до чого.

Хлестаков пройшовся тісною кімнатою до вікна й крутнувся на закаблуках у бік Йосипа.

– Подивися, чи немає там у нас тютюну? – попросив він примирливо.

– Звідкіля ж йому взятися? Ви свій тютюн ще три дні тому викурили.

Хлестаков пожував губами.

– Послухай мене, Йосипе, уважно.

– Не глухий, чую.

– Ти все-таки сходи… вниз до буфету, – чемно попросив Хлестаков. – Скажи, щоб мені принесли обід.

– Та ні, я навіть ніг не трудитиму, – сказав Йосип.

– Як ти зі мною розмовляєш?

– А так, піду я туди чи ні, все одно нічого не вийде. Хазяїн сказав, що більше не дасть ані крихти.

– Як він сміє не дати? Це якесь неподобство!

– Еге, якби ж тільки неподобство. А то каже, що й до міського голови піде скаржитись. Другий тиждень, каже, панич твій грошей не платить. Ви, каже, шахраї обоє – і ти, і твій господар. Ми, каже, таких шаромижників і паскудників бачили.

– А ти вже й раденький це все переказувати. Сім разів повторив би!

– Та я ж нічого, – дивився в підлогу Йосип, – це він так каже, що ви, мов, падлюка невдячна, бо це кожен так може: приїхати, обжитися, набратися в борг, а потім і вигнати вже не виженеш. Я, каже, не збираюся жартувати з вами, у мене жарти короткі. Відразу скаргу – і в тюрму. Бандити, каже, повинні сидіти в тюрмах.

– Та годі тобі, дурило. Так прямо і в тюрму. Це вже просто якесь політичне переслідування. Не забувай, що я чиновник із Петербурга. У мене, може, індульгенція. У мене презумпція. А втім, хай спробують… – агатові очі Хлестакова заблищали лихим вогнем – це були дві краплі киплячої смоли з пекельного казана, в якому шкварили грішників. – Хай хоч пальцем торкнуть, тоді побачимо, чия візьме. Я їм усе згадаю.

– Ну, якщо ви такий козирний, то, може б, самі попросили?

– Ти, Йосипе, якась тварина непідкована, – сказав Хлестаков. – Як я можу до такого опуститися? Навіщо тоді я тримаю слугу, га? Давай, іди й не огинайся!

– Тоді я краще покличу хазяїна сюди.

– На біса мені тут хазяїн? Ти біжи і сам там йому скажи. Та швидше, одна нога там, друга тут. Ворушися!

Йосип неквапом вийшов з кімнати, а Хлестаков приліг на ліжко – він також підупав на силі від голоднечі. Вийшов був надвір трохи провітритись, думав, може, й апетит розвіється, а воно ні – ще дужче захотілося їсти. Тепер він дивився у стелю і ганив себе за крутий загул у Пензі, де він, крім усього, зв’язався з якимось піхотним капітаном, доскоцьким картярем, котрий так зрізував штоси, що обдер Хлестакова як липку. Обдер то обдер, але з таким чортякою Хлестаков і зараз був би не проти зіграти. Сам процес тої гри вартував програних грошей.

А в цій глушині такого партнера не знайдеш. Містечко геть нікудишнє, як і цей готель, перший поверх якого зовні навіть не потинькований, світить голою почорнілою цеглою, а другий вимазаний жовтою фарбою. Внизу біля нього стоїть буда, де продають гарячі пиріжки з маком, медяники й бублики, але клята бублейниця наборг не дає, як не дають тут на віру ні чаю в буфеті на розі, ні в’ялого огірочка в овочевій ятці. Ще одна харчевня була поза готелем, де подавали телячий мозок в горнятах, сосиски з тушкованою капустою, смажену пулярку, тобто молоду золотисту курочку, але й тут без грошей, тобто надурняк, можна було лише подивитися на мальовану олійними фарбами німфу з такими величезними цицьками, яких Хлестаков досі не бачив ні в природі, ні на картинах. Отакими нікчемними виявилися це містечко, цей готель і ця кімнатка-конура, за яку тут деруть два рублі на добу, щоправда, з харчами, але тепер нема ні рублів, ні харчів. Нема ані дрібки тютюну на цигарочку, яка хоч трохи приглушує апетит.

У двері без стуку ввалився мизатий трактирний лакей, а за ним і Йосип.

– Хазяїн велів запитати, чого вам треба, – невдоволено мовив лакуза.

– О, це ти, вовчику-братику? Привіт! – не підводячись із ліжка, сказав Хлестаков. – Як здоров’ячко?

– Дякувати Богу.

– А як справи в готелі? Порядок? Усе на місці?

– Слава Богу, – так само похмуро відповів поштурховисько.

– Заїжджих  багато?

– Чималенько.

– Слухай, вовчику-братику, тут мені досі обід не принесли, то ти, будь ласка, піджени там кого треба, щоб швидше крутилися. Бо в мене по обіді ще справ по зав’язку, – Хлестаков черкнув себе пальцем по горлянці. – Ти мене зрозумів?

– Дак хазяїн сказав, що вам більше не відпускатиме. Він сьогодні вже збирався скаржитися міському голові.

– Та при чому тут скаржитися? Ти сам розсуди: людині треба їсти чи вона за Божим духом живе? Я ж можу взагалі з ніг упасти, і що ви тоді робитимете? Ні, я не збираюся з вами жартувати. Несіть обід, поки не пізно.

– Отакої! А хазяїн каже: „Я йому без грошей не дам і макогона облизати. Якщо вже такий голодний, – каже, – то в нас он таргани як чорнослив”.

– Катюга твій хазяїн, – сказав Хлестаков. – Але він мене ще погано знає. Дограється, що я сам оголошу голодовку, тоді йому амба.

– Не знаю, я кажу те, що він мені передав, – стояв на своєму лакуза.

– А ти усовісти його, скажи, що так порядні люди не роблять.

– Як ти його усовістиш, коли він рогами вперся?

– А ти розтовкмач цьому жмикрутові, що йому ті роги можуть швидко обламати. Він що собі думає: якщо йому, мужикові, можна день перебитися без їжі, то й іншим так само? Оце новина! Я це йому згадаю. Гроші… Що гроші? Я не сьогодні-завтра отримаю такий переказ, що йому й не снився.

– Добре, я передам йому, – нарешті схитнувся лакуза й, оминаючи Йосипа, що весь час стовбичив біля дверей, почимчикував у коридор.

Хлестаков подивився на Йосипа, і чи то з голоднечі, чи так, з доброго дива, його напосіли галюцинації. Він раптом побачив свого слугу не в мильній заношеній сурдутині, а в лівреї, розшитій золотими галунами, і побачив його не в порозі цієї брудної комірчини. Ні. Ось вони їдуть розкішною каретою до батечка в гості, чортом підкочують під самісінький ґанок, освітлений ліхтарями, і там здіймається ґвалт: „Хто такий? Що таке?” А лакей промовляє до батька: „Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга власною персоною! Накажете прийняти?”

Тут видіння розвіялося від наглої думки: та вони там, тюхтії, навіть не знають, що означає „накажете прийняти”. До батька якщо й приїде який-небудь гусак-поміщик, то, як той клишоногий ведмідь, так і преться відразу в світлицю. Ні, ми спершу заїдемо до якогось значного вельможі в гості, – Хлестаков знов побачив Йосипа в роззолоченій лівреї… карета… коні-змії… освітлений ґанок. „Накажете прийняти?” – „Ну, як же, як же… Це ж сам Іван Олександрович Хлестаков власною персоною!” А в того вельможі – донька-лялечка, світлокоса, губи бантиком, синьоока… Така собі дама червова…

І на цьому найприємнішому видінні дурило Йосип, не здогадуючись, що він у золотій лівреї, раптом закричав:

– Несуть, несуть!

– Кого несуть? – підвівся з ліжка Хлестаков.

– Обід! Носом чую.

Йосип широко відчинив двері, і до кімнати зайшов лакуза, цього разу із тацею, на якій парувало дві тарілки зі стравами.

– Хазяїн сказав, що це востаннє, – буркнув поштурховисько, виставляючи тарілки. – А це що? – він узяв одежну щітку, яка валялася на столі. – Серветка?

– Ні, дохлий їжак, – сказав Хлестаков. – Не бійся, він не кусається.

– Зрозуміло. А ще хазяїн сказав…

– Хазяїн, хазяїн! Плювати я хотів на твого хазяїна. Ти що там приніс? –спитав Хлестаков.

– Суп і печеню.

– Як? Тільки дві страви?

– А ви хотіли десять?

– Ох, і культура. Я до такого не звик. Ти скажи йому, що дві страви не лізуть ні в які ворота.

– Зате полізуть до рота, – огризнувся лакуза.

– Ти мені віршики тут не складай! – сказав Хлестаков, сідаючи до столу. – Віршики будеш читати своєму хазяїну.

– Він каже, що цього для вас ще й забагато.

– Жаднюга. А де фруктова підлива?

– Не вродили сливи.

– Я кому сказав не читати мені віршики? – розсердився Хлестаков.

– Воно само так виходить, – опустив очі поштурховисько.

– Я сьогодні на власні очі бачив, що в трактирі є і підлива, і кури, а два якихось близнюки навіть сьомгу жерли. У вас там багато чого є.

– Та воно мовби і є, але немає.

– Як це – є і немає?

– Так у світі буває, – знову влучив у риму лакуза.

– Слухай, ти, Пушкін! – скипів Хлестаков. – Я сам бачив, у трактирі є і сьомга, й курчата, і смажені свині!

– Й цицьки на картині. Як дині, – незворушно сказав лакуза. – Але то не в нас, панонцю. А якщо і в нас, то не для таких, як ви.

– А для яких же, Лермонтов ти мій ненаглядний?

– Для тих, що гроші платять.

– Я з тобою, дурню, не хочу й балакати.

Хлестаков узяв ложку, поколотив у тарілці суп і кілька разів відсьорбнув.

– Хіба це суп? Це ж якісь помиї. Наче хто надзюрив сюди.

– Тільки не я, – незворушно сказав лакуза.

– Ах, ти паскудник, Гомер недоношений! Я не їстиму цієї гидоти, принеси мені нормального супу.

– Як не будете їсти, давайте сюди. Хазяїн сказав, що коли крутитиме носом, забирай і неси назад, – лакуза потягнувся рукою до тарілки.

– Ану тпрусь звідси! –  відтрутив його Хлестаков. – Ти звик тут коники викидати, але зі мною цей номер не пройде. Я з іншого тіста.

Він знов скуштував кілька ложок і гидливо скривився:

– Такого супу ще світ не бачив. Замість олії якась піна плаває. Йосипе, забери, може, ти його проковтнеш.

Йосип тремтячими руками вхопив тарілку, швиденько відійшов, як пес, у куток і почав так жадібно хлебтати, аж виляски пішли. Хлестаков тим часом підсунув до себе печеню, покопирсався в ній виделкою, надкусив шматок м’яса і виплюнув прямо в тарілку:

– А це що за підошва латана?

– Молода телятина, – знов продовжив віршиком лакуза і ще дужче розсердив Хлестакова.

– Оце телятина? Цікаво, з ратиць якого бугая? Вкусити не можна. А як я поламаю зуби, то хто їх буде мені вставляти? Пушкін? Мовчиш, язика проковтнув? Що, повилітали віршики з дірявої головешки? Та ви тут усі махлярі! І ти, і твій хазяїн – дурисвіти, я вам цього не подарую, згадаєш моє слово. Ми ще подивимося, хто з нас сидітиме в тюрмі!

Лакуза мовчав, опустивши голову.

– Забери! – гукнув Хлестаков до Йосипа, який уже давно лигнув суп і, як пес, лупав на Хлестакова відданими очима. – Спорожни йому й цю посудину, і хай забирається геть.

Йосип підбіг, ухопив печеню і проковтнув її, не розжовуючи.

Лакуза поставив тарілки на тацю, трохи постояв, подумав, ніби підбирав риму до слова „геть”, але, так нічого й не сказавши, тихенько вийшов за двері.

– Сволота! – вилаявся Хлестаков, лягаючи на ліжко. – Наче нічого й не їв, тільки розохотився. Був би якийсь дріб’язок у кишені, то хоч пиріжка купив би. Слухай, Йосипе, ти трохи заморив черв’ячка, то, може б, сходив униз до бублейниці та попросив пирога з маком. Скажеш, гроші є, але забув у кімнаті, потім занесеш.

– Дулю з маком вона мені дасть, а не пирога, – сказав Йосип, дивлячись у підлогу. – Дожене та й ще раз дасть.

– А ти спробуй. Мій обід укутав, то вже, будь ласкавий, уваж.

– Ох, не знаю, – Йосип голосно зітхнув і вийшов.

Хлестаков знов повернувся до своїх мрій, починаючи з карети та Йосипової лівреї з галунами, і далі, далі – дійшов уже до світлокосої кралі з білими та пишними, як здобні булочки, грудьми, він навіть побачив на тих грудях звабливі мачини родимок, і вже червова дама горнулася до нього всім своїм лоном, він солодко примружив очі, аж тут знов рипнули двері, і замість червової дами Хлестаков побачив перелякану мармизу Йосипа. Без пирога, без булочок, без нічого стояв він зовсім нещасний, наче щойно відірвався од гілляки, й ледве ворушив неслухняними губами.

– Що сталося? – спитав Хлестаков.

– Там приїхав міський голова. Вас питає…

 

5

У дверях повільно повернулася ручка, Йосип навшпиньках відскочив убік, Хлестаков швидко піднявся з ліжка й осмикнув на собі брусничний, з іскринкою фрак. Наступної миті на порозі з’явився голова Дмухановський, –завмерши, він витріщив очі на Хлестакова, і вони, його очі, тепер зовсім не бігали збоку-вбік, а, наче позичені, дивилися прямо й незрушно.

Хлестаков із гідністю, подивом і цікавістю приглядався до голови Дмухановського, а той, здавалося, проковтнув язика, бо не міг вимовити ані слова. Він просто зупинився, як годинник, і потрібна була якась сила, щоб підштовхнути його маятник. Так вони і стояли б до другого пришестя, але втомлений тишею Хлестаков озвався першим:

– Чим можу бути корисним?

У череві Дмухановського, як у старому годиннику перед боєм, щось зашипіло, хруснуло, і він, нарешті, випалив на повен голос:

– Доброго вам здоров’я!

– Моє шанування, – злегка вклонився Хлестаков.

– Прошу пробачення… м-м-м…

– Нічого, – Хлестаков лиш тепер помітив, що вслід за головою до кімнати „на задніх лапках” нищечком зайшов кругленький коротун, якого він десь уже бачив.

– Ще раз прошу пробачення за таке вторгнення, але посада міського голови зобов’язує мене піклуватися про те, щоб усім приїжджим було зручно і затишно в нашому гостинному місті.

– Ну, в житті всяке трапляється, – сказав Хлестаков. – Я, звичайно, заплачу. Тут не моя вина, що так вийшло. Я зараз чекаю грошовий переказ і, як тільки отримаю, відразу розрахуюся.

– Та що ви, що ви? – підняв обидві руки Дмухановський.

Йосип тим часом, дивлячись у підлогу, шмигнув із кімнати і ледве не збив із ніг Добчинського, який уже прилетів до готелю і тепер шукав шпарину, в яку можна заглянути.

– Вони тут більше винні, ніж я, – вів далі Хлестаков. – Яловичину дають таку, що не вкусиш, а про суп мені й говорити соромно. Такого туди напудили, що я змушений був викинути його за вікно. Вони мене просто морили голодом. Чай давали такий, наче кобилячі сцяки, пробачте, за що ж мені така кара? Я поки що нічого тут нікому не зробив поганого, це я потім ще нагадаю декому. Я їх примушу працювати, а дехто, може, й піде туди, де Макар телят не пас.

– Боже, яке свинство! – обурився Дмухановський. – Але повірте, що і я тут не винен. На ринку в нас яловичина хороша, навіть не знаю, де вони беруть негодящу. Якщо вже тут так погано, то я можу запропонувати вам іншу квартиру для проживання.

„На що цей бевзь натякає, невже на тюрму?” – майнула прикра думка, і Хлестаков вирішив, що він занадто чемний із ними, пора переходити в наступ.

– Ну, знаєте! Про казенні квартири подбаю я. У нас в Петербурзі такі справи швидко вирішуються.

„Господи, та він уже все знає, – похолов Дмухановський. – За два тижні він винюхав-вивідав усі мої… грішки”.

– Я панькатися з вами не збираюся! – суворо сказав Хлестаков, а потім так гримнув кулаком по столі, що порожня пляшка на ньому підскочила, впала на підлогу й покотилася до ніг Дмухановського. – Я до міністра, я до самого!..

– Згляньтеся, – затремтів Дмухановський. – Змилуйтеся, за що ж так відразу? Не губіть, у мене дружина, діти маленькі…

– То це я повинен за вас сідати в тюрму через те, що у вас дружина й маленькі діти? Ну, дякую! Це ви добре придумали. – Хлестаков помітив, як у відхилені двері заглядає ще один коротун, і тепер згадав, де він бачив цих гномів. У трактирі. Вранці вони закушували сьомгою. – То ви самі тут сьомгою та осетрами запихаєтеся, а людям даєте конячі сцяки й бичачі ратиці? Подивіться на себе, які ви вола понаїдали! Погляньте, які ви пузані! – Хлестаков, сам худий, стрункий, як очеретина, нарешті намацав найслабші місця у голови і його зброєносців-курдупелів. – Не животи, а якісь діжки з оселедцями. Ледве їх носите.

– Я… я… – Дмухановський вагався, казати чи ні. Йому стало образливо за животи, бо якщо по правді, то для свого віку він був не такий уже й череватий, швидше, можна сказати, кремезний. І він наважився. – Я, якщо хочете знати, легко можу стати на голову.

– Що? – не зрозумів Хлестаков. – Ви ж уже начебто голова.

– Та ні, я не про те. Я кажу, що я ще ого-го і здатний виконувати свої обов’язки до ста років. Хоч зараз можу зробити стійку на голові.

– Яку стійку? На чиїй голові? – знов не зрозумів Хлестаков.

– Ну, ось же яку! – Дмухановський зненацька присів, потім нагнувся, ніби хотів бити поклони перед Хлестаковим, і раптом, впершись руками і головою в підлогу, випростав угору дебелі ноги в ботфортах з острогами. Щоправда, при цьому його шпага якось кумедно перекрутилася в повітрі й дзенькнула об пляшку, що так і валялася на підлозі.

Бобчинський миттю нахилився, вхопив ту пляшку, щоб не вийшло якої біди, а Добчинський, який уже просунув у двері не лише носа, а й голову, тихенько проказав: „ Браво, браво, Антоне Антоновичу!”

– Облиште, для чого це? – розгублено сказав Хлестаков.

– Щоб ви не думали, що я заплив жиром.

– Та нічого я не думаю, тут про жир і мови не було. – Хлестаков уже почав хвилюватися, бо голова голови так налилася кров’ю, що почала синіти. – Ставайте вже на ноги.

– А скажіть-но мені, що це означає? – крекчучи від натуги, спитав Дмухановський. – Що це означає, коли літній чоловік може отак чверть години вистояти?

– Та що, твердолобість, більше нічого, – сказав Хлестаков.

Дмухановський, трохи ображений, незграбно бухнувся навзнак на підлогу, тоді перевернувся на живіт, став рачки і важко звівся на ноги.

– Не череп, а чавун, – здивовано сказав Хлестаков.

„Хай буде хоч казан, хоч горщик, аби в піч не сунули, – подумав Дмухановський. – Зате ніхто й не здогадався, чого він ставав на голову. Показати свою молодецьку силу і сприт – це одне, але головне було в іншому: поки він постояв сторчма, кров припливла до мозку, і йому спала розумна думка”.

– Якщо ви маєте скруту в грошах, – сказав Дмухановський, поправляючи шпагу, – то я готовий вам прислужитися хоч зараз. Врешті-решт, це мій прямий обов’язок допомагати приїжджим.

– Їй-право, незручно, – пом’якшав Хлестаков. – Просто казус якийсь вийшов із цими грошима. Довга дорога завжди повна всіляких несподіванок.

– Я, як істинний християнин, матиму за честь вас виручити, – сказав Дмухановський.

– Якщо наборг, то я не відмовлюся.

– Тільки так. У нас хабарів не дають.

– Мені на перший раз рублів двісті, – сказав Хлестаков. – Я відразу розрахуюся з хазяїном, і всі ці дурні балачки припиняться.

Дмухановський дістав тлустого капшука, злегенька поплював на пальці й спритно став рахувати асигнації, не виймаючи їх назовні. Відлічивши чотириста рублів, подав їх Хлестакову.

– Ось, прошу. Тут рівно двісті…

– Я неодмінно поверну, не сумнівайтеся. Мені так незручно, зовсім не вмію просити в борг, але якщо вже трапився такий шляхетний чоловік, то його сам Бог послав.

У Дмухановського трохи відлягло на душі, бо якщо вже вдалося всучити гроші, то все повинно залагодитись, а до того ж і чиновник цей відразу заспівав інакшої:

– Ви вже пробачте мені, що підвищував голос. Нерви, знаєте. Вперше в житті потрапив у таке дурне становище. Не зважайте, панове. Та ви сідайте, тут ось якраз два стільці є, сідайте. – Хлестаков майже силоміць посадив Дмухановського з Добчинським біля столу, сам присів скраєчку на ліжко. – Це ж треба, отак на голові стояти. Я молодший, і то не зміг би. Це, мабуть, результат тривалого тренування?

– Так, з молодих літ.

– Тепер усім буду розповідати, якого цікавого голову пощастило зустріти. Правду казано: з бідою не знатися – і щастя не знайти. Це якби не халепа, міг би розминутися  з вами.

І тут Дмухановський зрозумів, що радіти рано. Все тільки починається, бо цей чортисько і не думає розкриватися, він і далі залишатиметься інкогніто, а отже, виконуватиме свою місію таємно і до кінця. Єдина втіха, що завдяки листовному попередженню Чмихала та спостережливості  Бобчинського й Добчинського тепер усі, кому треба, знають, від кого походить загроза. А якщо так, то й ми, голубчику, придуримося, що нічого про тебе не відаємо, нічого не чули, не бачили. Отак і гратимемося в цюцюбабки, а там воно покаже. Дасть Бог, пронесе, головне, що для початку чотириста рубликів пішло у твою кишеню. Не такий ти вже святий та праведний, інакше відразу поглянув би, скільки тобі „позичили”.

Хлестаков тим часом виглянув у коридор, щоб покликати Йосипа, і влупив дверима Добчинського, який цього разу притулив до шпарини не око, а вухо. Коротун, кавкнувши, відлетів убік і занишк, як щеня.

Йосип теж далеко не забіг, прийшов на перший погук, і Хлестаков голосно, щоб усі чули, наказав йому привести трактирного лакея з усіма рахунками. Потім повернувся в кімнату.

– Не знаю, що я без вас робив би, – сказав він. – Напевно, сидів би тут до морозів. Пошта наша повільна.

„Бреше, як шовком шиє”, – подумав Дмухановський, а вголос спитав:

– І куди ж ви, якщо не секрет, мандруєте?

– Та який там секрет! У своє власне село їду. Там у мене батечко, давно не бачилися. Просить провідати. Хоче старий, щоб я біля нього жив, та як я без Петербурга?

– І то правда. В глушині далеко вгору не підеш. У нас ось місто, здавалося б, та й то на місці тупцюєш: ночами не спиш, із шкури лізеш, щоб прислужитися вітчизні, а ніяких тобі ні нагород, ні пошанівку. Щоразу, повірте, засинаю з єдиною думкою: „А що ти сьогодні зробив для міста?” Ну, це я так, до слова. А от кімната у вас нікудишня. Темна, сира та ще й з тарганами.

– То ще нічого. А от блощиці тут, як собаки, кусючі. Вночі не заснеш.

– Ти подумай, така людина – і мусить страждати від якихось нікчемних блощиць. Ні, так не годиться. Маю до вас одну пропозицію, та не смію навіть сказати.

– Яку пропозицію? – поцікавився Хлестаков.

– Ні, не посмію. Це просто якесь марення.

– Е, так нечесно. Якщо почали – доказуйте до кінця, – дві смоляні краплі зблиснули в очах Хлестакова. – Навіщо ж марно інтригувати?

– Хотів вам запропонувати, аби… ні, не посмію, – знов передумав Дмухановський. – Я не гідний такого. Не гідний.

– Та що таке, врешті-решт? Навіщо ці дамські кривляння? Їй-право, я вас не розумію.

– Що ж, була не була, наважуся. У моєму домі є чудова кімната для вас. Затишна, світла, простора… Але ні, то було б забагато честі для мене. Не гнівайтеся, ради Бога, на моє зухвальство, я ж від щирого серця.

– Ні, чому ж, я, навпаки, вам дуже вдячний, – сказав Хлестаков. – Але справа в тому, що з мого боку це було б зовсім неґречно. Ні, ні, це вже було б просто нахабством. Позичити в доброї людини гроші, а потім ще й оселитися в її домі. Ви що, смієтеся?

– Які тут смішки? Вашу згоду я мав би за найбільше щастя. Любов до ближнього – це моя перша заповідь.

– Звичайно, мені було б набагато приємніше жити в приватному домі, ніж у цьому кабаку. Але я не звик зловживати чужою добротою.

– Та не зловживати! – Дмухановський так розхвилювався, що витер рукавом мундира спітніле чоло. – Як ви не можете зрозуміти, що це для мене велика честь і радість – прийняти у своєму домі столичного гостя. І дружина моя буде рада, і дітки… е-е-е… тобто  вся родина зрадіє, бо всі ми привчені до гостинності і поваги.

– Дуже вам вдячний, – сказав зворушений Хлестаков. – Я також не люблю дволикості і лукавства. Мені подобається ваша великодушність. А тому я з особливою приємністю приймаю ваше запрошення.

– Слава тобі Господи, що не погребували! – Дмухановський звів угору очі, ніби збирався прочитати молитву, аж тут постукали в двері.

До кімнати зайшли трактирний лакей, Йосип і трохи-трохи не втрапив Петро Іванович Добчинський, який досі чергував під дверима, щоправда, вже із синцем під оком, наче він там, у коридорі, здибався ненароком із Держимордою. Цікаво, що лакуза, окрім папірців-рахунків, приніс ще й каламар з атраментом та лапате гусяче перо.

– Кликали? – з гідністю запитав поштурховисько.

– Так, прошу негайно подати всі рахунки, – сказав Хлестаков таким тоном, ніби він досі не платив тільки через те, що йому вчасно не подавали рахунків.

– А ті ви де поділи? – тупо спитав лакуза.

– Я ще буду забивати мізки такими дурницями.

Лакуза, притулившись край столу, почав щось черкати гусячим пером на папері.

– Так, першого дня ви їли кав’яр, сьомгу… На другий день – свинячу гомілку, далі перейшли на щі і, зрештою, вам давали тільки суп та…

– Тебе, дурню, ніхто не просив рахувати вголос, – перебив його Хлестаков. – Ти назви суму, і все. Скільки з мене?

– Та ви не хвилюйтеся, – сказав Дмухановський. – Це не горить, вони підождуть. Якщо самі вчасно не подали рахунок, то при чому тут ви? Ану пішов геть звідси! – гарикнув він до лакузи. – Тобі пришлють.

– А й справді, – мовив Хлестаков. – Можна ж по-культурному.

Лакуза ще переминався з ноги на ногу, хотів було щось заперечити, але Дмухановський промовисто показав пальцем на двері:

– Кому було сказано? Геть!

– Хоч круть, хоч верть, – таки увернув поштурховисько віршиком, задкуючи до дверей.

– Дідусь Крилов довбаний, – сказав Хлестаков.

– Що? – не второпав Дмухановський.

– Та це я так, друга свого згадав. Теж байки складає.

– Зрозуміло. Ну, що ж, тепер, коли ми все вирішили, чи не бажали б ви оглянути наше місто, зокрема деякі заклади, установи?

– А що там дивитися? – здивувався Хлестаков.

– Ну, які в нас порядки, який стан справ. Наприклад, у богоугодному закладі у нас чудова їдальня, можна скуштувати чимало страв.

– Навіть так? Що ж, можна й подивитися. Це цікаво.

– А якщо матимете бажання, то там і повітове училище недалеко. Покажемо вам, які в нас… науки… реформи, порядки.

– Цікаво, цікаво.

– Потім можемо оглянути міську тюрму, побачите, як…

– Що ви всі з тими тюрмами розходилися? – не дав йому доказати Хлестаков. – Тюрми, тюрми! Я й так знаю, що там сидять дрібні сіроми, ну, ще, може, підпанки та полупанки, за якісь грішки. – Він так і сказав: грішки, Дмухановський аж стрепенувся. –  А справжні злочинці жирують на волі, ті завжди відкупляться. Он губернаторів Харка-Кушніревського і Колісника-Домбасовського взагалі на державній зраді впіймали, а вони досі в героях ходять. Ви ось їх посадіть, а тоді я прийду, подивлюся й спитаю: „Ну, хлопці-молодці, як вам тут сидиться-працюється на вітчизну?” Я особисто вимагав для них найвищої міри покарання, але, бачте, трапляються ситуації, де навіть я і мої друзі безсилі.

– Ай-ай-ай, – похитав головою Дмухановський. – Це ж треба! Ну, тоді ми краще вирушимо до богоугодного закладу. Ви як поїдете – на своєму екіпажі чи зі мною на дрожках?

– Та краще, мабуть, на дрожках. Поговоримо дорогою.

– Ну, Петре Івановичу, – звернувся Дмухановський до Бобчинського, – тепер і вам місця немає.

– Нічого, я так побіжу, півником, – зігнувши у ліктях коротенькі ручки, Бобчинський помахав ними, наче крильцями.

– А якщо ви, Петре Івановичу, такий прудкий, то я вас ще ось що попрошу…

Дмухановський підсунув до себе залишений лакузою каламар із пером, узяв папірці-рахунки й швиденько став писати цидули – одну попечителю богоугодних закладів Суниці, а другу своїй дружині Ганні Андріївні. Суницю він попередив, що вони з паном Х уже на порозі, тож нехай якомога швидше готують печене й варене, виставляють на стіл калганівку, смородинівку, шипшинівку, губернську мадеру і все, що мають. А Ганні Андріївні писав, що від сьогоднішнього дня у них загостює столичний чиновник, а тому хай мерщій готує для нього кімнату та все, що потрібно для прийняття високоповажного гостя…

– А ваш слуга… – Дмухановський писав, думав і водночас говорив, як Юлій Цезар, – ваш слуга тим часом перенесе речі до мого дому. Йому всяк покаже, де живе міський голова. Тут мене кожен собака знає.

Дописавши, він подав цидулки Бобчинському і попросив його щодуху мчати до пана Суниці, а відтак до пані Дмухановської.

Бобчинський, закусивши вудила, так рвонув з місця, що його приятель Добчинський не встиг відскочити зі свого спостережного пункту. Вийшло так, що обидва коротуни налягли з двох боків на двері, вони зірвалися із завісів, впали на коридор і повалили нещасного Добчинського, накривши його, як мокрим рядном. Та ні, гірше, бо коли Бобчинський на ходу визволив із-під дверей Добчинського, у того під очима красувалося вже два синяки.

„Кретини, – зціпивши зуби, вилаявся про себе Дмухановський. – Знайшли, де влаштувати цирк. Але добре, що в одного з’явилися „ліхтарі” під очима, тепер цих курдупелів хоч можна буде розрізнити”.

Хлестаков тим часом реготав, але мовчки, без жодного звуку. На його тонкому обличчі не було ні смішинки, тільки в агатових очах танцювали смоляні бісики. Як ті чортенята, що водять танок довкола пекельного казана.

 

Розповісти в соціальних мережах:

Share to Facebook
Share to Google Plus
Переклади