Василь Шкляр: Ми маємо провести повну деокупацію інформаційного простору

Василь Шкляр: Ми маємо провести повну деокупацію інформаційного просторуПисьменник Василь Шкляр не лише озвучує принципові думки про країну, націю і посадовців, а й принципово діє: у 2011 році, після неофіційного оголошення про присвоєння йому Шевченківської премії, автор «Чорного Ворона» звернувся до тодішнього президента Віктора Януковича із заявою, де просив перенести нагородження його цією відзнакою до того часу, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника.

Уже кілька років прихильники творчості Василя Шкляра чекають екранізації «Чорного Ворона». Втім зйомки можуть початися лише наступного року. Про це та інше ми говоримо з паном Василем, який нині пише роман про події 1947 року.

Вияв пошани й любові до мови

— Пане Василю, нещодавно ви писали диктант національної єдності. Вас запросили чи самостійно вирішили приєднатися? Що означає така акція особисто для вас?
— Звісно, на такі заходи запрошують, хоча кожен має змогу долучитися до акції у себе вдома чи будь-де. Диктант національної єдності ми пишемо в День української писемності та мови, і для мене це насамперед вияв глибокої пошани й любові до найбільшої цінності нації — мови. У момент написання диктанту тисячі й тисячі українців думають про одне, і це справді дає відчуття єдності, духовної солідарності.
Тут навіть не так важливо на скільки балів ти напишеш диктант, бо це не є абсолютним мірилом твоїх знань. Є випадки, коли людина бездоганно володіє мовою, а диктанти пише гірше за кмітливого школяра. Вживання розділових знаків мають свою варіантність, наприклад тире часто замінює двокрапку і навпаки, а вживання ком нерідко залежить він інтонації тощо.
Але перевіряти свої знання через написання диктанту корисно, бо наша мова модерна, вона засвоює нову лексику, нові форми слововжитку, тобто це живий організм, який постійно розвивається. Однак іще раз кажу: написання диктанту єдності — це один із кроків, хай, на перший погляд, не таких значних, до консолідації українців навколо тієї цінності, яка ідентифікує їх як націю.
— В одному інтерв’ю ви процитували слова Фрунзе про те, що росіяни не здолають українців доти, поки не вирвуть у них наймогутнішу зброю — мову. Які б три конкретні дії ви зробили, якби мали необмежені можливості, щоб українська мова справді стала державною?
— Тут не треба ні над чим сушити голову, не потрібно вдаватися до жодних екстраординарних дій. Ми ж рівняємося постійно на Європу, Ізраїль, Америку. Чи ні? От і робімо так, як вони. Без державної мови ти — безнадійний маргінал. Не можеш отримати путню роботу, освіту, не можеш навіть знайти собі дівчину чи дружину, бо яка ж нормальна панянка захоче мати справу з кавалером, котрий не має освіти й роботи? Хіба що така, як він, у чому я теж дуже сумніваюся.
Отже, дії тут прості. Перше — обов’язкова освіта українською мовою від дитячого садка і до захисту диплома. Друге — неодмінне спілкування державною мовою під час виконання своїх службових обов’язків для державних чиновників, для працівників медицини, освіти, транспорту, усіх сфер обслуговування. Третє — повна деокупація інформаційного простору, встановлення справедливого мовного режиму на всіх телеканалах, радіостанціях, інтернет-ресурсах, в інших засобах масової інформації.
Таке поняття, як квотування українськомовного культурного продукту, є неприпустимим, бо  є рудиментом Валуєвського указу; воно принизливе для нації, чия мова зазнала найжорстокішого гноблення з боку російського загарбника. Уже в наш час на очах у всього світу вбивали українців тільки за те, що вони розмовляли своєю мовою. Ми ніколи не допустимо жодних утисків нац­меншин, жодних образ, але кожен, хто має не спідлене серце, мусить зрозуміти, що українці прагнуть лише відновлення історичної справедливості.
Піти їм назустріч і допомогти в цьому мусить мати за честь кожен громадянин будь-якого походження, котрого годує ця земля. Це мусить зрозуміти і прийняти кожен зґвалтований колонізаторами російськомовний українець. Інакше всі розмови про мораль, справедливість, єдину країну, національну ідею будуть фальшивим бульканням у постколоніальному болоті.

Завдання парламенту, Президента, уряду, зібраних у єдиний кулак

— Ще ви стверджуєте, що ми ніколи не мали цілеспрямованої україноцентричної політики в гуманітарній сфері. Невже вважаєте, що на таких позиціях не базує свою роботу Євген Нищук чи їх не було у Богдана Ступки, коли він був міністром культури?
— Ніхто не ставить під сумнів патріотичні позиції Нищука, чи давайте згадаємо навіть Івана Дзюбу на цій посаді, але можливості Міністерства культури вкрай обмежені. А в нашій системі вони взагалі мізерні. Питання такого масштабу, про які я щойно говорив, — це завдання парламенту, Президента, уряду, зібраних у єдиний кулак. Але проблема наших найвищих політиків у тому, що ніхто з них ніколи не брав на себе місію лідера нації.
Ніхто не звернувся до народу й не сказав, як, приміром, той-таки Черчілль, що, люди добрі, я вам поки що нічого не можу пообіцяти, окрім солоного поту. Давайте робити ось так і так, я знаю, як це робити, я вірю в це, ідіть за мною. Натомість наші політики, тримаючи носа за вітром, дослухаються до примітивних інстинктів та забаганок натовпу і намагаються йому догодити, щоб не втратити електорат. Звідси кричущий популізм, нерішучість, відсутність творчої політичної волі. Звідси цілі армії радників, консультантів усіх мастей та орієнтацій, нашіптувачів з усіх таборів, перед якими стоїть чи не єдине завдання — допомогти виграти наступні вибори. То яка тут може бути гуманітарна політика?
— Чи задоволені ви як письменник державною програмою «Українська книга»? Які бачите способи її удосконалення? Не раз доводилося чути, що за державний кошт видають книжки людей, наближених до Держтелерадіо, і так само замовлення часто отримують наближені до певних посадовців видавництва.
— Я не дуже обізнаний у цій темі. Чув, що свого часу за програмою «Українська книга» видавав свої опуси Табачник, встромляли туди свої носи і рукописи різні міністри, були зовсім курйозні історії. Але не буду брехати, я не знаю, що там робиться нині. Розумію тільки, що це благодатне поле для корупції, але, сподіваюся, вона туди більше не проникає. Хоча… як подивимося тепер на деякі призначення на високі посади, то здається, що вона, ця пані корупція, проникла навіть у спальні окремих крутих чиновників. І куди тільки дивляться їхні жінки?
— Чи здатний позитивно вплинути на видання потрібних книжок Інститут книги? Яким чином?
— Ну, це, мабуть, одне з головних призначень такого інституту. А на що він здатен, покаже час. Інститут книги, якщо не помиляюся, тільки на порі становлення за взірцем подібних європейських закладів. Тому я думаю, що одним із його пріоритетних завдань має стати просування української книжки до європейського читача.

Щоб з’явився шедевр, потрібно зняти сотні серйозних стрічок

— Потроху відновлюється виробництво українських кінофільмів. Вас влаштовують темпи? Чи могли б вони бути швидшими і за яких умов?
— Україна катастрофічно відстала у розвитку свого кіновиробництва. Особливо прикро, що ми обірвали кращі традиції українського кіномистецтва — від Довженка до Параджанова, Осики, Юрія Іллєнка. Починаючи з дев’яностих років ця тяглість перервалася щонайменше на два десятиліття. Тепер кидаємося щось знімати і не можемо знайти режисера, оператора, акторів. Я не кажу, що їх немає. Та коли відсутня кіноіндустрія, то як зорієнтуватися, де той найкращий, найталановитіший, найнадійніший? Ми зняли два-три фільми і ремствуємо, що шедевру не вийшло. Але щоб з’явився шедевр, потрібно зняти сотні серйозних стрічок. Тому для пришвидшення, як ви кажете, темпів, необхідне дедалі більше і більше фінансування.
Кіно — дуже дорога розкіш. Проте це не означає, що треба покладатися лише на підтримку держави, хоча така підтримка дуже важлива. Тут є ще кілька джерел. По-перше, повинні реабілітуватися перед українцями провідні телеканали, які годували своїх глядачів московським сміттям. Вони мусили б зараз серйозніше взятися за виробництво українських фільмів. По-друге, активний інтерес до кіно мусив би виявити бізнес.
Ви прикиньте, скільки за оту готівку, яку задекларували лише депутати, можна було б зняти фільмів. Три вовки вбили б ці жмикрути: їм би не було так соромно за своє злодійство і жадібність, адже підтримували культуру. Завдяки їм розвивалося б кіно і, зрештою, ще й можна було б відбити свої грошенята, можливо, навіть із прибутком. Я вже не кажу про славу, повагу, імідж. Але для цього в них не варить кебета. Тому треба чекати підприємливих людей нової формації, котрі зрозуміють, що кіно — найпривабливіший бізнес.
— Чи вважаєте справедливим вибір сценаріїв, що отримують фінансову підтримку з держбю­джету за результатами пітчингу Держкіно?
— Щоб говорити на цю тему, треба перечитати всі сценарії, котрі конкурували на конкурсі. Мій «Чорний Ворон», здається, не був скривджений, тому тим більше мені не личить крутити носом. До того ж мені здається, що Пилип Іллєнко на своєму місці.
— Бути серед переможців такого відбору — чи означає це, що фільм неодмінно знімуть?
— Стовідсоткових гарантій у нинішньому крихкому світі не існує ні на що. Але це реальне підґрунтя для того, щоб проект відбувся. Інша річ, у який результат він виллється. Чи це буде справдження сподіваної цілі, чи гірке розчарування.
— Глядачі давно чекають екранізації вашого роману «Чорний Ворон». Ще довго нам чекати?
— Якби це залежало тільки від мене, то фільм «Чорний Ворон» давно був би на екранах. Уже можна написати окрему книжку про те, скільки впливових і дуже відомих людей бралися за втілення цього проекту, чим і як закінчувалися їхні потуги. Але крига скресла, дасть Бог, фільм розпочнуть знімати наступного року. Мій вплив на цей процес мінімальний, адже автором кінофільму є режисер, а не письменник.
Кажуть, що у світовій практиці майже не буває такого, щоб екранізація роману сподобалася його автору. Із напіввідкритих джерел я тільки недавно дізнався, хто зніматиме «Чорного Ворона», але не називатиму його ім’я, бо мене ніхто на це не уповноважував. Чув тільки, що це молодий амбітний митець. У нього немає досвіду роботи над історичними кінополотнами, але скажіть, будь ласка, у кого з українських режисерів він є?
Головне, як мені сказали, цей хлопець загорівся темою «Чорного Ворона». Це дуже багато важить, і я про це часто говорив, коли мене запитували, хто б міг екранізувати «Залишенця». Горіння ідеєю часто не лише компенсує брак досвіду, а й перевершує його. Я дуже хотів би, щоб цей молодий режисер знімав «Чорного Ворона» з думкою, що це буде фільм його життя. Саме так я думав про цей роман, коли його писав.
— Над чим працюєте нині?
— Це має бути роман, котрий продовжить, умовно кажучи, цикл моїх книжок про російсько-українську війну. Поки що до них належить «Залишенець», «Маруся» і «Чорне Сонце». Головні події відбуваються 1947 року. Робоча назва — «Троща». Трощею в тих краях, де відбуваються головні події роману, називали колись очерет. Саме в очеретах, у трощі, і розгорілася драма, про яку я пишу. Але в цьому слові, як ви відчуваєте, вгадуються й інші значення. Спитаєте, про що ця книжка? Вона, як і всі мої романи, про любов.

Розповісти в соціальних мережах:

Share to Facebook
Share to Google Plus
Публікації в пресі

Василь Шкляр: Хохли й малороси сторіччями пристосовувалися до мови імперії

Відомий український письменник, батько українського бестселера Василь Шкляр – про мовні квоти на радіо та в телеефірі, небезпеку двомовності та майбутнє співіснування окупованих територій і України

Письменник та політичний діяч Василь Шкляр, романи якого завжди стають бестселерами, широко відомий в Україні та за її межами. Його твори перекладені англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та іншими мовами. Тож особливо представляти його не потрібно.

В інтерв’ю сайту Еспресо.TV Василь Шкляр розповів про радянські міфи, що заважають розвиватись Україні, та боротьбу росіян з українською мовою.

Зараз література українською мовою та українська музика поступово стають популярнішими. Ви бачите в цьому позитивні тенденції чи поки що цього замало?

Справді, останнім часом серед читачів відбулися позитивні зрушення. Багато хто вже соромиться розгортати в метро дешеві книжечки Донцової чи Марініної. Люди тягнуться до свого.

Наклади українських книжок зростають, незважаючи на відсутність сприятливого клімату у видавничій царині. Українська музика теж лунає частіше, але, на жаль, не з екранів провідних телеканалів.

Хіба ж це не катастрофа, що на українську пісню встановлюють квоти, фактично узаконюють обмеження, продовжуючи традицію імперських заборон. Такими “законами” спритно користується відступницька телевізія та всі ті радіостанції, що міцно застрягли в тенетах совкового балагану. Їхнє гасло “Єдина країна – единая страна” перефразоване з радянського “єдіний совєтскій народ”.

Не варто казати, що все це походить від дешевих смаків, культурної невибагливості чи проросійської інерції. Ні, за лаштунками цих явищ стоїть велика політика з бездонним грошовим мішком неукраїнського походження. Ця політика цинічна, нахабна, нахраписта. Ми за чверть сторіччя тільки підійшли до декомунізації України, а вони деукраїнізували Крим за тиждень.

Наша ж влада у своїй переважній більшості або ворожа, або в кращому разі байдужа до української справи. Тому ми ніколи не мали цілеспрямованої україноцентричної політики в гуманітарній сфері. Це, між іншим, стало й однією з причин нинішньої війни.

Попри те що більшість українців вважають українську мову своєю рідною, двомовність досі побутує в нашому суспільстві. Чи є в цьому небезпека для держави в цілому?

Так, це одне з ментальних непорозумінь українців, яке дає право сусідам називати Україну недодержавою. Мільйони наших громадян пишуть в анкетах, що їхня рідна мова українська, а розмовляють російською. І їх не опритомнила навіть війна з московським загарбником.

Хохли й малороси упродовж сторіч пристосовувалися до мови імперії. Вони призвичаювалися до неї не тому, що любили цю мову, а через те, що без неї не можна було обійтися, якщо ти хотів робити кар’єру.

Звичка – другий характер, казали древні, і ця звичка в’їлася багатьом хохлам в печінки. Їм здавалося, що російська мова вища за їхню, що вона дає право на приналежність до вищої культури, до привілейованої касти. Українська класична література, до речі, всмак покепкувала над такими перевертнями.

За часів незалежності цих людей можна було привести до тями простим цивілізованим шляхом. Зробити так, щоб без державної мови притомний громадянин не міг обійтися. Якщо хочеш здобути освіту, якщо хочеш робити ту ж таки кар’єру – знай державну мову.

null

Тут немає нічого нав’язливого, нічого насильницького, бо це норма для всіх демократичних країн, де мова є фактором національної консолідації. Інакше навіщо тоді взагалі державна мова?

Але Україна під зовнішніми впливами та політиканською істерією п’ятої колони цивілізованим шляхом не пішла. Хоча суспільство до того було готове, про що свідчить і визнання більшістю громадян своєї приналежності до українства і його найбільшої цінності.

А навіщо тратити сили? Люди побачили, що можна обіймати найвищі державні посади, не знаючи мови, що можна здобувати освіту без неї. Ще й сьогодні в Міносвіти точиться дискусія, чи залишити в силі фактично закон Колісніченка-Ківалова, чи зробити обов’язковим навчання державною мовою.

Певні зрушення у свідомості малоросів відбувалися під час останніх двох революцій, та потім знов усе пригасало. На вищих щаблях влади люди побачили не повстанських провідників, а російськомовних чиновників, знахабнілих іноземців, котрі кричали в обличчя українським патріотам, що вони “нє пазволят” розгул українського націоналізму.

Чи є в цій двомовності небезпека для держави? Звісно, що є. Як би там не характеризували “рускій мір” з погляду путінської політики, що б не говорили політологи про цивілізаційний розлом, але основою цього “міра” є російська мова.

Московський загарбник прийшов визволяти “своїх”, і більшість обивателів на окупованих територіях справді виявилася їхньою. Я б не перебільшував тут вплив російської пропаганди, зомбування через засоби масової інформації, хоч це, звичайно, відіграло неабияку роль. Але ж радянська пропаганда ще більше опрацьовувала мізки українців, і що з того вийшло? Тому культивована двомовність завжди нестиме загрози для української держави.

Українські телеканали через заборону російського контенту вимушені нарешті знімати свої серіали. Утім, ці фільми декому можуть лише здаватися українськими, а насправді їх знімають російською мовою, у них навіть простежуються антиукраїнські мотиви. Як тоді в Україні створити саме український телепростір?

Національний інформаційний простір твориться під опікою державних чинників та впливом громадськості. Мова не про цензурний тиск, брутальне втручання в політику телеканалів, а про законодавче сприяння інформаційному клімату.

А як це робиться в нас, ми добре бачили на прикладі голосування парламенту щодо заборони нашестя російських гастролерів. Це був лакмусовий папірець на духовне (чи бездуховне) зрощення наших обранців з “рускім міром”.

Що казати про відвертих провідників цього ворожого світу у Верховній Раді, якщо навіть колишні відомі журналісти грудьми стали на захист російської попси. Бо там, бачте, є Макаревич, Шевчук, яким небезпечно заявляти про те, що вони не схвалюють політику Кремля.

Але, думаю, справа тут не в Макаревичі. Річ у тих настроях, що панують у головах, і тих, хто начебто взявся знімати українські серіали. Мова тут, за окремими винятками, звичайно, російська (страна-то единая!), трапляється для екзотики й один хохол, який часто з’являвся ще в радянських фільмах (або зрадник, або дурник), а якщо кіно про сучасну війну, то важко розібрати, де там наш, де сепар. У кожного своя правда.

Ваш роман “Чорний Ворон” хочуть екранізувати. Ви берете участь у створенні сценарію?

Ні, я сценарій не пишу. Та й не зміг би різати себе по живому. Вичитаю остаточний варіант. Не думаю, що мені вдасться кардинально втручатися в творчий процес. Автором фільму є насамперед режисер, а не письменник і не сценарист.

null

Війна досі, на жаль, залишається актуальною темою. Ви вірите, що в майбутньому можливе співіснування Донбасу та іншої частини України? Якщо уявити, що завтра закінчиться війна і анексований Крим повернеться, а окуповані території Донеччини та Луганщини будуть звільнені, то яким ви бачите спільне життя з ними?

Дуже складне запитання. Мені важко про це говорити. Гіпотетично таке могло б бути після справедливих покарань винуватців, убивць, запроданців. Але в українських реаліях, коли навіть тут, у Києві, вбивці легко вислизають із рук правосуддя, це видається примарним.

Я все-таки бачу стіну між тими територіями і великою Україною. Про це не мають права говорити політики, президент, як гарант територіальної цілісності держави. І штука в тому, що така позиція найбільше влаштовує і Путіна. Йому не потрібна стіна, яка нівелює фактор постійної дестабілізації в Україні. І він зробить усе для того, аби Донбас формально залишався у складі нашої держави. Але коли я кажу про стіну, то не бачу її вічною.

Міцна, заможна Україна в майбутньому зможе приєднати втрачені території, але вже на своїх твердих умовах. Не під диктовку загарбника. Історія дає нам яскраві приклади падіння таких стін.

Як ви вважаєте, чи є сенс називати Крим “тимчасово окупованим” та наголошувати на приналежності цієї території Україні, якщо держава не може там контролювати ні дотримання елементарних прав людини, ні захищати своїх громадян, закони України там не діють?

Знову йдеться про штампи політичної риторики, від якої не можна відходити високим політикам. Крим Україна втратила. Хтось каже тимчасово, хтось каже назавжди.

Щодо вашого запитання, то правда у тому, що переважна більшість мешканців Криму не потребують ні захисту з боку України, ні її законів. Тим більше, що заздрити нам поки що немає підстав.

Кримчани щасливі, що живуть і помирають у Росії, вони любили і люблять цю країну. Людина – істота примхлива. Один мій знайомий мер відомого міста запропонував мешканцям незавидної вулички назвати їхню вулицю іменем українського героя, якого більшість тутешніх людей ще не сприймають як героя.

Е ні, вперлися люди, ми хочемо, щоб наша вулиця називалася Щаслива. Добре, відповів міський голова, хай буде ваша вулиця Щаслива. І самі будьте щасливі, додав собі подумки, але асфальт покладемо в першу чергу на тій вулиці, яка носитиме ім’я героя. То я скажу так і про кримчан: хай поки що будуть щасливі, а там воно покаже.

З приводу фільму “Волинь”. Зрозуміло, що боротися з антиукраїнською пропагандою в Польщі складно. А що робити з цим в Україні? Як розвінчувати радянські міфи про бандерівців?

Знову мусимо говорити про гуманітарну політику, про освіту. Є така книжка “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського про повстанський спротив комуно-московській владі на теренах центральної України у 1919-20 роках. На цій книжці виховалося ціле покоління вояків УПА. Якби її вивчали в наших школах з перших років незалежності, то вже завдяки цій одній книжці сьогодні Україна була б інакша.

Ми вже говорили про те, що дивляться наші люди по телевізору замість кінофільмів про своїх героїв, про драматичні події нашої історії. Хтось скаже, що не це головне. А я скажу, що один фільм “Хоробре серце” так збурив Шотландію, що вплинув під час виборів на політичний спектр її парламенту.

Справді, нині в українського читача з’являється дедалі більше зацікавленості до своєї історії, до історичної літератури. Як ви гадаєте, це означає, що в Україні твориться нова нація, яку вже не задовольняють байки російської пропаганди?

Треба сподіватися, що саме так. Найбільший читацький попит сьогодні мають історичні романи. І тут є природне пояснення.

Українці ніколи не знали своєї справжньої історії, яку їм переписували московити ще з часів Катерини. Вони називали наших героїв бандитами, а зі своїх бандитів ліпили для нас героїв. Багато хто лише сьогодні дізнається правду, хоча й донині шкільні підручники засмічені радянськими перекрученнями.

Та є в української нації найбільший герой, який зазнав найжорстокіших нападів і якого росіяни намагалися знищити в першу чергу, бо знали, що з ним ми нездоланні. Це – наша мова.

У час великих повстань українців проти московської влади у 20-х роках минулого сторіччя відомий воєначальник Червоної Армії Михаїл Фрунзе сказав, що росіяни не здолають українців доти, поки не вирвуть у них наймогутнішу зброю – їхню мову. Не вдалося. Не вирвали.

А якби так сталося, ми б згинули. Тому вони й досі не зреклися цієї мети. Тому війна точиться не лише на сході, а в кожній нашій оселі – на екрані телевізора, у свідомості кожного з нас.

Еспресо.TV

Детальніше…

Розповісти в соціальних мережах:

Share to Facebook
Share to Google Plus
Публікації в пресі

Шкляр: мене дратує, коли кажуть навіщо переробляти історію

В ефірі телеканалу Еспресо Василь Шкляр.

Розповісти в соціальних мережах:

Share to Facebook
Share to Google Plus
Відео